Джури козака Швайки – скорочено
З вудил зривалися клапті рожевої піни. Вислизав він, як хитрий змій. Час від часу на вуста Гафур-аги набігала зловтішна посмішка.
От тільки Демка Дурної Сили не було. Тоді сказав: - Щось ніби їхало. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої трави.
Джури козака Швайки – скорочено - Звісно, сотні на полчище нападників було замало. У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання.
Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети. Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань. Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів. Одного разу навіть вирішив повернути назад. Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом. Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали. Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою. А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку. Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли. Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води. Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз. У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою. Ми тут уже таке передумали… Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами - у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу. Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га? Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе - не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га? О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував? «Чортенята» теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами. Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив: - Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе. Чи не син тітки Мокрини? Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота. А сюди чого потрапили? Таких жартів він не пробачає. Василь в задумі почухав потилицю. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: - Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде. Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять. Вони запитливо втупилися в прибульців. За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік. Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку. Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів - і досі не знали, з ким зустрілися? Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову. Чи, може, до гурту не хотілося? Вогненночубий Мацик важко зітхнув. А воно, бач, як вийшло… Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома. Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого! Здається, про те саме думав і Швайка. Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в глині дрохву. У нас цього добра поки що вистачає. Припрошувати йому не довелося. По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку - чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з півсела… Спочатку Санько з Грициком відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні голови раз по раз падали на груди. Врешті, Швайка не витримав: - Ну, чого ви причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань. Серед ночі Грицик прокинувся. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло, а козаки тихо гомоніли між собою. Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися. І де їх лиха година носить? Може, їх теж хтось злапав, як оце й мене… - Мало того, що татари стали нам як кістка в горлянці, - зітхнув Заярний, - то ще й свої, схоже, грабують. Хіба я не відаю, що страшнішого звіра, ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не переріже. Несподівано його підтримав Мацик. А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Гірші за вовків ті, хто прикидається ними. Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й перебирайся поближче до багаття. Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці. Грицик повернувся набік і сонно зітхнув. І тут його увагу привернув невиразний плюскіт. Щось кинулося у воду з боку плавнів і попливло до острова. Це щось пливло досить швидко. Над водою виднілася лише голова. Від неї навсібіч розбігалися сріблясті водяні вуса, підсвічені місячним промінням. Тут же повно людей! » Проте це була не видра і не оленятко. Коли голова підпливла трохи ближче, Грицик зрозумів, що це пес. За мить вона вибралася з води. Над ним стояв не пес. Над ним стояв величезний вовк. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Зблиснули здоровецькі ікла… А козаки все ще тихо гомоніли навколо багаття. І раптом їх підкинув у повітря пронизливий вереск: - Рятуйте!!! З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: «Що ти, хлопче? » Поруч здригнувся і здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка. А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним з ломакою в руках поспішав вогненночубий Мацик. Проте дивина - звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки - він ще приязніше замахав хвостом і облизнувся. Проте козаки ще не звикли до темряви і нічого не бачили. Або гарикне так, що того лизень злиже. Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її у піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга. І вовк, цей здоровецький хижак зі страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах. Але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари. Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав: - То це ти врятував мені життя? Навіть не знаю, як тобі й дякувати. І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав: - А він не відчикрижить мені руку? Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького. Ті звірі обібрали геть до нитки. То позичте, а я вам згодом все поверну. Воронівці перезирнулися і мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився у той бік, куди подалися воронівці. Схоже, здогадувався, за чим вони пішли. Один клубочок - той, що збився біля правого вовчого вуха - він нишком заховав до кишені. » - здивувався Грицик. Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився і довів, що він - вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало. Мацик дивився на Барвінка і посміхався. А на татарина треба інакше. Ось так… І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися. Вовк з докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: «Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне! Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе? От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга! Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві. А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно і заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка і дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті. «Ти ж гарний вовк, - подумки звернувся Санько до Барвінка. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки. «Шкода, що ми з тобою не знайомі, - думав далі Санько. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається у розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі і заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд. А за багаттям усе ще точилися розмови. І тут Санька ніби блискавкою вразило. Він служить у пана Кобильського. Козаки вражено втупилися в хлопця. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос? Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав: - Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого - двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв - і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище. Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари - звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів: - А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку. А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався: - А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою. Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад - знали всі. І чим він закінчується - теж знали. Швайка у відповідь стенув плечем. А що твоє серце відчуває? Проте очі його дивилися серйозно. А Санькові не серце підказувало, а ніби щось інше. Перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Санькові здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський. Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст. Може, і відбили б когось… - Чим би ти вдарив? То ж краще давайте поспимо, а зранку видно буде, як діяти. Швайка улігся поруч з Саньком. Довго роздивлявся зорі над собою, а коли всі замовкли, стиха запитав: - То що ж відчуває твоє серце? Це в нас куток такий, - пояснив він Пилипові. САМІ НА ОСТРОВІ Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили усе ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало, власне, їх зовсім не було , то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них. Там Вирвизуб з хлопцями зупинився… Коли встигнемо, то до завтра наберемо з сотню чоловік. Звісно, сотні на полчище нападників було замало. Але про це ніхто не замислювався. Від люті щелепа у нього ще більше скособочилася і обличчя набуло такого кумедного вигляду, що воронівці мимоволі посміхнулися. Тільки-но уздрять твою мармизу. Половина на чолі з Мациком рушили униз по Дніпру, аби зібрати тих, хто оселився на островах. Інша половина разом із Швайкою рушила в бік древнього Залозного шляху. Там, у густих дібровах, теж були вільні люди. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить. А коли ні… Не слід вам ще й свої голови підставляти. З кущів випірнув Барвінок. Схоже, вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув на свого хазяїна. Будете втрьох стерегти острів. І господарем у тебе буде Санько. Сонце ще й з за плавнів не визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху і заходився її обгризати. А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон. Прокинулися вони від звичного скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька. Певно, чекав якогось наказу. Проте сонний Санько на це був ще не спроможний. Остаточно прокинувся він лише тоді, коли Грицик вихлюпнув на нього ківш дніпрової води. Перш за все хлопці заходилися вивчати острів. Він виявився значно більшим, ніж видавалося вчора, і значно зеленішим. Від плавнів його відділяла широка протока з лататтям. Лише в тому місці, звідкіля приплив Барвінок, вода була чиста й прозора. В глибині острова між двох дубів заховався курінь. Либонь, він стояв не перше літо, бо зарості ожини й глоду вкрили його так, що й угледіти було важко. Трохи осторонь, біля гранітної брили, була коптильня. В самому курені хлопці надибали на три барильця. Два з них виявилися порожніми, а третє було наполовину заповнене медом. У кутку валялося кілька старих арканів і щербата сокира з коротким держаком. За куренем на гіллі сушилася рибальська сіть і кілька ятерів. Спочатку хлопці поводилися насторожено. Навіть Грицикові було моторошно. Раніше він гадав, що треба стерегтися лише татар. А тепер, виявилося, і серед своїх є не кращі. Тож за кожним кущем йому ввижалася небезпека. Сплесне риба хвостом - і Грицик миттєво озирається в той бік. Прошарудить у кущах якесь звірятко - і йому ввижається, що до них підкрадається сам Тишкевич. Лише по доброму сніданку з тих запасів, що їх залишили дорослі воронівці , Грицик трохи посміливішав. Бо за Барвінком стежу. Коли була б якась небезпека - він би зразу насторожився. А так, бач, гасає, як твій Бровко навколо хати. А що це значить? А те, що нам тут боятися нема чого. Після цих Грицикових слів острах дещо послабився. А коли хлопці добряче скупалися, то посміливішали настільки, що роздобули дві палиці й затіяли змагання на «мечах». І хоча зазвичай Грицик з таких двобоїв виходив переможцем, цього разу змагання закінчилися внічию. Бо варто було Грицикові притиснути Санька до берега, як у Барвінка загрозливо піднімалася верхня губа. По обіді Грицик щез. А Санькові пригадалася мама. Мабуть, сумує за ним, виглядає з усіх-усюд… - Оце сиджу та й думаю, як воно там у Воронівці, - стиха сказав Санько Барвінкові, що влігся поруч з ним. Барвінок поклав свою важку голову на лапи і споглядав на дніпрову заплаву. Кине швидкий погляд на Санька - і знову втупиться у безмежну грайливу просторінь. Лише по тому, як ворушилися його вуха, можна було здогадатися, що він уважно слухає свого нового товариша. Хоч і небагато ми живемо, а ти б у нас був ситий… Барвінок вдячно постукав хвостом по землі. Він був не проти. З очеретів випірнув Грицик… Він ніс плетений кошик, у якому шкреблися раки. Або такі, як Тишкевич. А ми самі не оборонимося. Здається, Санькові слова його переконали, бо за хвилину він висипав раків назад у воду. Більше, ніж у нас у Портяній. Грицик присів поруч з товаришем і повів далі: - Гарно на острові, правда? Аж шкода, що ми тут недовго пробудемо. Он Швайка сказав Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги. Хіба ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися. Санькові теж хотілося стати таким, як Швайка. Проте мало чого людині хочеться! Аж поки станемо дорослими. Що мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї… - Тільки не моя мама, - заперечив Санько. Так за вухо крутонув, що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не видно. Татарин сюди не добереться. Або втопиться в болоті. Татари, знаєш, як боліт бояться? Він нас тут довіку не розшукає. А ще краще - побалакати з Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Він підвівся, збираючись піти у своїх справах. Шерсть на ньому настовбурчилася, загрозливо зблиснули ікла. Хлопці поглянули в той бік, куди дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі. Вгору по течії піднімалися два човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей. Про всяк випадок хлопці причаїлися за кущами. Бо коли човни підпливли трохи ближче, у передньому весляреві вони упізнали Тишкевича. ТИШКЕВИЧ Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув: - Гей, є хто-небудь? Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию. Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один з них, невисокий товстун, упівголоса мовив: - Здається, тут нікого немає. У кілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подалися углиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси. Цікаво, що в ньому? За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів. У нього був шрам через все обличчя і меткі очиці. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе? Тишкевич повагом хитнув головою. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець. Коли щось знайдете, заберіть - і негайно сюди. А я поки тут похазяйную. Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися. А коли один, то… - і Тишкевич провів долонею по горлянці. А потім за лахи - і назад. А я на вас тут чекатиму. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: - Добре-добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли… За хвилину один з човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола і неквапом рушив до куреня. Санько заперечливо похитав головою. Ще, не приведи Боже, шаблею Барвінка зачепить. Давай зачекаємо, допоки він трохи заспокоїться. Тієї миті з куреня долинув тріск. Схоже, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння: - З півсотні, не менше! За хвилину Тишкевич вийшов з куреня. З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. «Наказуй, малий хазяїне, - промовляв увесь його вигляд. » А Санько і справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть, коли ця людина Тишкевич… Ні, то було понад його сили. Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули. І лука у Тишкевича нема. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так… Він прихилив голову до Санькового вуха і почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд з хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася. За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна і заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу. Він підійшов до куреня, зазирнув у отвір і спитав: - Дядьку, а що ви тут робите? Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити з себе жодного слова. Аж дивлюся - хтось чужий порається у його курені. Він уже вибрався з куреня і поквапцем роззирнувся. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю. Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Давай-но краще посидимо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько… Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика. Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі. Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть. Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма… - Та ви що, хлопці, - спробував він посміхнутися. Я тут, хлопці, вперше. Минулого літа теж був. Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих один на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він - викапаний батько… Проте збити Грицика з пантелику було не так просто. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька! Здається, і острів цей, і берег… Може, я не туди потрапив, га? І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни… Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень. І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися. А приїдуть наші - самі розберуться. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка. Незнайомець скосив очима у його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину. Тільки ж глядіть - повернеться ваш дядько і такого дубця дасть, що тиждень не зможете сісти. Потому повернувся і сам рушив до куреня. Я й почекати можу… Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння… Вже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися угору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати у бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе. Вони зупинилися біля піщаної коси. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав: - Пане Юзефе! Йому ніхто не відповів. Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина. Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився у прибульців. І його товариші теж тут живуть. Нам би той… побалакати треба. Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого і верескнув: - Жени! Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися. За хвилину все затихло. ДОПИТ Грицик а це був він дивився услід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким з луком напоготові завмер Санько. Поруч з ним сидів Барвінок. Тепер їх і Барвінок не наздожене. Що, ваш дядько прибув? Казали, що дядько повернеться трохи пізніше. Один товстий, інший молодий, із рубцем на щоці. Та побачили наших сусідів і подалися далі. З куреня долинуло люте буркотіння. Розбудите, коли дядько повернеться. Хіба що хлопцям було трохи холодно, бо ж свитки свої залишили в курені. То ж спали, щільно притиснувшись з обох боків до Барвінка, котрий не зводив погляду з куреня. Його обурювало, що Грициків дядько затримується. А коли сонце піднялося над очеретами, загорланив: - Їсти хочу! Ти що - забув? Хлопці подивилися один на одного. Заходити до куреня їм не хотілося. Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері. Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання. Та підійди ближче, не бійся… Ти куди? Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав: - Таке мале - і геть здуріло… Під вечір з очеретів долинуло: - Пугу, пугу! Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів… - Він налетів… - знову пирхнув Байлем. От хто бився - то це вони! Лесь Одуд теж вклав одного. А Василь Байлемів упорався з двома. Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли. З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки. Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата! І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх - не наказував. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях… То ти таки не Тишкевич? Я Семен Задорожний з Байбузівки, є таке село за Черкасами. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа. Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана і за версту видно - груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей - на звичайного дядька схожий. Неголений, в пошматованій одежі. Ні, щось воно не так… - Що скажете, хлопці? Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав: - Він схожий на нього. І це… голос майже такий. А зараз, слава тобі Господи, уже рік як не цвикаю. Чомусь йому стало спекотно. Ви на хлопців не дуже тисніть. Тут, знаєте, краще вже перестаратися, ніж потім сто літ раків пекти. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися. Заодно й нашого кулішу скуштуєш. Та, подумавши, лише махнув рукою і рушив до багаття, над яким уже висів казан. Він виявився людиною балакучою, і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали. А коли доспів куліш, вони миттю забули про все на світі і посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав: - Гарний куліш! А ти, Семене, чом не їси? Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду. Коли воронівці схопилися на ноги і, заважаючи один одному, кинулися до води, - втікач уже досяг протилежного берега. Ще мить - і він щез в очеретах. ГОНИТВА Першим отямився Байлем. Проте коні не давалися до рук. Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: «Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися? » Зрештою, коней вдалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув: - Барвінку, сюди! Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, й радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати. В хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней. За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Місяць ще тільки збирався сходити на небо. А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. І Кривопичко змахнув рукою проти течії. Проте й наслуховування нічого не дало. Коники сюрчали так, що аж у вухах виляскувало. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на долоні! О, а це ще хто? З півночі до них долетів неспішний тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув: - Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися! Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів: - Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! Він знає, куди податися. Швайка розвернув Вітрика і пустив його учвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули - а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю. Воронівці вражено дивилися йому услід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути: - Ви куди? Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули. Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня у бік плавнів. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, виразно виділявся темний слід. То був слід Тишкевичевого коня. І по тому сліду зараз гнало трійко вершників. Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки був певний, що воронівці послухаються його і кинуться рятуватися, бо їхньому спокійному життю настав кінець. І невідомо, від кого їм потрібно рятуватися - від челядників пана Кобильського чи від степняків. Тишкевич міг повернутися як з тими, так з іншими. Лише вчора Швайка довідався, що Тишкевич слугує двом господарям одночасно. І тепер йому стало зрозуміло і те, чому ординці з такою легкістю обминають озброєні ватаги присульських козаків, і те, чому десятками щезають невідомо куди вільні люди, що поселилися в плавнях. Так, все це була робота того негідника Тишкевича. І добре, коли тільки його. Сам же Тишкевич, як довідався Швайка, до минулої осені слугував якомусь вельможному київському шляхтичеві. Проте не стільки було того слугування, скільки розбишакування на нічних шляхах. А коли його вивели на чисту воду - встиг перебратися на лівий берег Дніпра і якимось дивом утерся в довіру до пана Кобильського. І нічого тепер не доведеш, бо тих, хто його викрив, уже немає серед живих. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі відбивався тваринний жах. Кілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться, та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. А ще ординці казали, буцімто Швайка - вовкулака, і навіть удень може перекинутися на вовка. Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно служать - у цьому він встиг переконатися на власній шкірі… - Та жени ж ти, здохлятино! І озирнувся назад в жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся на вовка. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні. І, схоже, відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь часину Швайка наздожене його, Тишкевича… А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині. «Серед козаків таких малих вершників немає, - промайнула думка. » Ординці, ординці… Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека - того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме. Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Іслам-бек. Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не одразу завважив це. Про те хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач і його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї. На щастя, річечка перед хлопцями входила в тверді береги, і подолати її було не складно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки. І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою і подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося. «Ми ж не просто так гуляємо, - міркував він про себе, мовби сперечаючись з розлютованим Швайкою. До того ж - не лишатися ж нам самим у степу…» Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою. Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися перші птахи. А гонитва усе тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях. Але Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай втікач по той бік пагорба спішувався і піднімався наверх. А там десь зачаювався, діставав лука - і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось таки потрапляв у таку простеньку пастку. Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був переслідувачем. Тож, сягнувши підніжжя, Швайка обережно, наприхильці почав скрадатися схилом. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям, щоб ті трималися позаду. Та за кілька кроків до верха Швайка випростався й люто тупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше, нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом, той знову вихопився далеко наперед. Та перш ніж підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув з кущів, і мимовільний стогін вирвався у нього з грудей. Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом. Навколо багать здійнялася метушня. Кілька постатей скочило на коней і подалися назустріч Тишкевичу. CАНЬКОВА ВОРОЖБА Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим з табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки. Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней… Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів: - Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав! Сам теж зіскочив з Вітрика. На ходу видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів: - До Кудьми, Вітрику! Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули услід за Вітриком. Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба. Та не волочіть ноги по траві! Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав: - Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. А сам, обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і завмер. Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Гострий камінець боляче заколов Санька у бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер.
Тиміша Перепічку чи не передала мама хлопцями чогось смачного. І поки Грицик заспокоював бугая, сонце майже сховалося за деревами. Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Йти на той бік їм уже не хотілося. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Поруч з ним сидів Барвінок. Сам у полон напрошується. Вбіг Грицик і подарував Санькові кожушок, червоні чоботи, шапку і шаблю. Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба. А Грицик, найліпший Саньків товариш, пасе за селом панські телиці. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.