Переход на
«Заповіт» «Завещание» Как умру - похороните Вы меня в могиле На кургане, над простором Украины милой, Чтоб поля необозримы, Чтобы Днепр и кручи Было видно, было слышно, Как ревет ревучий. У этого термина существуют и другие значения, см. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. Була б сестра, і був би брат, А то...
Самому завадить, А попам та людям Однаково буде. Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла. В этот период расцвело его поэтическое дарование.
Переход на - А того й не знають, Що я в серці заховала... При этом Шевченко работал в отраслях станковой живописи, графики, монументально-декоративного оформления и скульптуры, в совершенстве владел техникой акварели, масла, офорта, рисования карандашом и пером.
Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився. Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини і надії В самотині посивіє! Явор каже: — Похилюся Та в Дніпрові скупаюся. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють. Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою. А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми. Тече вода край города. Прийшло дівча воду брати, Брало, заспівало. Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати? Йшли багато людей і топтали його, Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов, І в пилу на шляху діамант він найшов. Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець, І уставив його у коштовний вінець. Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем кольористе блищить, І проміння його усім очі сліпить. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла. І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш, Наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?! Нумо знову, Поки новинка на основі, Старинку божу лицювать. Нумо знову Людей і долю проклинать. Людей за те, щоб нас знали Та нас шанували. Долю за те, щоб не спала Та нас доглядала. А то бач, що наробила: Кинула малого На розпутті, та й байдуже, А воно, убоге, Молодеє, сивоусе,— Звичайне, дитина,— І подибало тихенько Попід чужим тином Аж за Урал. Опинилось В пустині, в неволі... Як же тебе не проклинать, Лукавая доле Не проклену ж тебе, доле, А буду ховатись За валами. Та нищечком Буду віршувати, Нудить світом, сподіватись У гості в неволю Із-за Дніпра широкого Тебе, моя доле! Бували войни й військовії свари: Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї Було добра того чимало. Минуло все, та не пропало, Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба... А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть. І виростуть; і без сокири, Аж зареве та загуде, Козак безверхий упаде, Розтрощить трон, порве порфиру, Роздавить вашого кумира, Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, І вас не стане,— будяки Та кропива — а більш нічого Не виросте над вашим трупом. І стане купою на купі Смердячий гнів,— і все те, все Потроху вітер рознесе, А ми помолимося богу І небагатії, невбогі. Буває, іноді старий Не знає сам, чого зрадіє, Неначе стане молодий, І заспіває... І стане ясно перед ним Надія ангелом святим, І зоря, молодость його, Витає весело над ним. Що ж се зробилося з старим, Чого зрадів оце? Того, Що, бачите, старий подумав Добро якесь комусь зробить. А що ж, як зробить? Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить! Не раз такому любо стане, Не раз барвінком зацвіте. Отак, буває, в темну яму Святеє сонечко загляне, І в темній ямі, як на те, Зелена травка поросте. Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю, А потім жити почнемо Меж людьми, як люде. А поки те буде, Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. І його забудьте, други, І не проклинайте. І мене в неволі лютій Інколи згадайте. І в подушку Холодну впилися, Та й заклякли, та й замерли, З плачем рознялися. «Нащо мені коса-краса, Очі голубині, Стан мій гнучий... Тяжко тобі битись Одинокому. З ким жити, З ким, світе лукавий, Скажи мені... Нащо мені Тая слава... Я любить, я жити хочу Серцем, не красою! А мені ще й завидують, Гордою і злою Злії люди нарікають. А того й не знають, Що я в серці заховала... Нехай нарікають, Гріх їм буде... Боже милий, Чому ти не хочеш Укоротить свої темні, Тяжкі мені ночі!.. Бо я вдень не одинока — З полем розмовляю, Розмовляю і недолю В полі забуваю, А вночі... » — та й оніміла, Сльози полилися... Білі руки простяглися, В подушку впилися. Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. Почула дівчина І в білій свитині З біленької хати Вийшла погуляти У гай на долину. І вийшов до неї З зеленого гаю Козак молоденький; Цілує, вітає, І йдуть по долині, І йдучи співають. Як діточок двоє, Під тую калину Прийшли, посідали І поцілувались. Якого ж ми раю У бога благаєм? Ран у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі,— Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде. Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому? Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Маю серце широкеє — Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі! Не давав єси ніколи, Ніколи! Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії! Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись, А тепер не маю навіть З ким поговорити! Тяжко мені, боже милий, Носити самому Оці думи. І не ділить Ні з ким,— і нікому Не сказать святого слова, І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого, І умерти!.. Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну! Тяжко, тяжко в світі жить І нікого не любить, Оксамитові жупани Одинокій носить. Полюбилась би я, Одружилась би я З чорнобривим сиротою, Та не воля моя! Батько, мати не сплять, На сторожі стоять, Не пускають саму мене У садочок гулять. А хоч пустять, то з ним, З препоганим старим, З моїм нелюбом багатим, З моїм ворогом злим! Для себе, братія моя! Мені легшає в неволі, Як я їх складаю, З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають. І стеляться на папері, Плачучи, сміючись, Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені з ними. Мов батькові багатому З дітками малими. І радий я і веселий, І бога благаю, Щоб не приспав моїх діток В далекому краю. Нехай летять додомоньку Легенькії діти. Та розкажуть, як то тяжко Було їм на світі. І в сім'ї веселій тихо Дітей привітають, І сивою головою Батько покиває. Мати скаже: бодай тії Діти не родились. А дівчина подумає: Я їх полюбила. І де подінуся на світі? » І сниться сон мені: дивлюсь, В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина, Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Під вишнею у холодочку, Моя єдиная сестра! Неначе в раї, спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає. І їй здається — виринає З-за хвилі човен, доплива... І в хвилі човен порина. » І ми прокинулися. На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Якось-то йдучи уночі Понад Невою... То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! Була б сестра, і був би брат, А то... Ні бога навіть, ні півбога. Псарі з псарятами царять, А ми, дотепні доїжджачі, Хортів годуємо та плачем». Отак-то я собі вночі, Понад Невою ідучи, Гарненько думав. І не бачу, Що з того боку, мов із ями, Очима лупа кошеня — А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами. Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав. Якби з ким сісти хліба з'їсти, Промовить слово, то воно б, Хоч і як-небудь на сім світі, А все б таки якось жилось. Світ широкий, Людей чимало на землі... А доведеться одиноким В холодній хаті кривобокій Або під тином простягтись. Треба одружитись, Хоча б на чортовій сестрі! Бо доведеться одуріть В самотині. Пшениця, жито На добрім сіялись лану, А люде так собі пожнуть І скажуть: «Десь його убито, Сердешного, на чужині... » О горе, горенько мені! Чи то недоля та неволя, Чи то літа ті летячи Розбили душу? Чи ніколи Й не жив я з нею, живучи З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую?.. Звичайне, люде, сміючись Зовуть її і молодою, І непорочною, святою, І ще якоюсь... Ви ж украли, В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий, Мою колись святую душу! Чи не меж вами ж я, погані, Так опоганивсь, що й не знать, Чи й був я чистим коли-небудь, Бо ви мене з святого неба Взяли меж себе — і писать Погані вірші научили. Ви тяжкий камень положили Посеред шляху... Моє малеє, та убоге, Та серце праведне колись! Тепер іду я без дороги, Без шляху битого... Дивуєтесь, що спотикаюсь, Що вас і долю проклинаю, І плачу тяжко, і, як ви... Душі убогої цураюсь, Своєї грішної душі! Комментарии 0 Информация Комментарии у нас могут оставлять только зарегистрированные пользователи.
Ежедневная аудитория портала Стихи. А дівчина подумає: Я їх полюбила. Толстой, Шевченко был освобожден. Для тех, кто привык все изучать с первоисточников - вот ссылка на указанное собрание сочинений. Не дав єси мені долі, Молодої долі! Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався. І де подінуся на світі? Хочешь уничтожить наШродъ — уничтожь его Язык.